Прогрес розвитку світової економіки у 20му столітті вимагає пошуку та освоєння нових джерел енергетики. Величезну увагу в цей період країни світу, котрі володіли достатніми фінансовими ресурсами, почали приділяти вивченню можливості та розробці атомної енергетики. В першу чергу цю енергію планувалось використовувати у військових цілях. Перші випробування показали безмежну ефективність цієї зброї. Ядерна зброя, а за нею і термоядерна спроможна знищувати усе живе на великих територіях та за короткий (миттєвий) проміжок часу. При тому, застосування цієї зброї дозволяє вивести з ладу на століття величезні території внаслідок чого проживання на ній, її використання неможливе через радіоактивне забруднення.

Паралельно велись роботи по вивченню можливості використання цієї енергії для забезпечення економіки країн енергоносіями, потреба в яких постійно зростала.

Вказані напрями розвитку ядерної енергетики, котрі за своєю суттю протилежні у використанні, потребують різного підходу з боку розробників до форм, методів, конструкторських вимог, правил застосування, експлуатації, надійності, безпечності і т.д.

Коли в першому варіанті стоїть питання енергією атома знищити, як це було з містами Хіросіма та Нагасакі, то в другому варіанті – використання енергії атома у мирних цілях. Це потребує багатьох обмежень та чітко визначених правил експлуатації, передбаченням всебічної системи захисту, високої надійності у роботі, керованості агрегату цілком, та окремих його систем, надійним електроннотехнічними контролем за роботою у заданих режимах.

Невиконання хоча б однієї із передбачених вимог може потягнути за собою вихід з ладу всього складного творіння або призвести до катастрофи подібної Чорнобилю.

Кожна країна, економіка та науковий потенціал якої дозволяє займатися даною проблемою вирішує її по-своєму. На жаль, ядерна безпека не обмежується кордонами країни, а розповсюджується за її межі, тому це питання не повинно розглядатись на рівні тієї чи іншої ядерної країни, а спільнотою усього світу. Чорнобиль показав і цей бік проблеми.

Крім того, Чорнобиль показав залежність безпечної роботи ядерних реакторів від системи державного устрою. В країні, де існує персональна відповідальність державного службовця за безпечність функціонування, особливо ядерних реакторів,  ставить питання безпеки на високий рівень (США, Франція, Японія, Німеччина).

Інша справа у колишньому Радянському Союзі з його комуністичним режимом, де існувала колективна відповідальність, що означає – ніхто ні за що не відповідає. Це породжувало вседозволеність, безвідповідальність, халатність у роботі відповідальних осіб, кругову поруку. Неправдивість в оцінці посталих  проблем, замовчення щодо дійсних розмірів небезпеки, з надією на «авось пронесе», неправдиве інформування центральних партійних та владних органів про стан справ внаслідок аварії призвели до важких наслідків. Система господарювання, яка повністю підпорядкована ідеологічній основі, призвела до того, що у державі керують не професіонали, а партійні функціонери, головна мета яких – політична доцільність.

Політична доцільність, основана на ідеологічній основі, пронизала усі сфери державного устрою у колишньому Радянському Союзі і в кінцевому результаті призвела до Чорнобильської трагедії. Катастрофи світового масштабу. І не випадково. До цього система йшла послідовно, впевнено та цілеспрямовано. Причиною аварії стали такі два основні фактори:

конструкторський – наявність недоліків реактора РБМК.

людський – котрий потребує розробки системи захисту «від дурня». На жаль, розробники її не передбачили.

А коли вказані фактори, основані на ідеологічній основі та політичній доцільності, то, як наслідок, виникла катастрофа. Більше того, до цього часу не визначено, який саме фактор є головним, хоча для аварії це не важливо. В основному винна існуюча система, котра дала можливість застосувати подібні недопрацьовані конструктором реактори, запускати в експлуатацію їх в недобудованому, неперевіреному, не готовому до роботи стані, прикриваючи це ідеологічною «тріскотнею» про трудовий порив, соцзмагання, людську активність на честь знаменних дат комуністичної партії Радянського Союзу. А це ніщо інше, як злочинна вседозволеність. Ось як пише Любов Ковалевська у своїй книжці «Чорнобиль – «ДСП» на ст. 40:

«…Оказывается, об эксперименте на ЧАЭС не знал никто: ни Александров (директор института им. Курчатова), ни конструктор реактора Доллежаль. Оказывается: директор ЧАЭС Виктор Петрович Брюханов за спиной своего главного инженера самочинно заключил договор на эксперимент с «Донтехэнерго».  Оказывается «Донтехэнерго» никогда не имел дел с атомными станциями. Оказывается: сотрудники института «Гидропроект» не одобрили и не завизировали проект эксперимента, но никому не сообщили о затее Брюханова и некоего Метленко. Оказывается: в регламенте эксперимента было записано «Выключить систему аварийного охлаждения реактора», которая автоматически включает аварийную систему защиты, а чтобы этого не случилось – были закрыты все вентили, и атомная одиннадцать часов работала с отключенной системой защиты…»

Якщо взяти до уваги, що у проекту експерименту є свій автор – пан Метленко, то, як стверджує директор інституту ім. Курчатова професор А. П. Александров, він також винуватець аварії.

Виняткову інформацію, яка характеризує системну вседозволеність, надає телеоператор Олег Мастинський, який був присутній при фізичному запуску четвертого енергоблоку:

«…Спустился в машинный зал, но он еще выглядел так плохо, что снимать его не разрешили. И мы снимали машзал третього блока, выдавая его телезрителям за четвертый. Во вспомогательных помещениях – строительный мусор на центральном пункте управления, внутренняя электронная начинка отсутствовала.»

Тільки вищезгаданих факторів достатньо, щоб атомний монстр вийшов з-під людського контролю, що і сталося 26 квітня 1986 року о 1 год. 23 хв. 43 сек. Наслідки її відомі та сприйняті світовою спільнотою як катастрофа планети.

Чорнобильська катастрофа показала, що здібний мирний атом в разі неповажливого ставлення до нього людини, довів на практиці, що людський витвір, начебто направлений на благі справи для людини, в одну мить можуть перетворитись на знищення свого творця.

Чорнобильська катастрофа поклала початок розпаду супердержави – Радянського Союзу, нанісши їй колосальних матеріальних збитків та великих людських втрат. Крім того, величезні площі, забруднені радіацією, століттями будуть негативно впливати на здоров’я  населення цих територій, викликаючи різні захворювання аж до зміни генетичної формули людського організму.

Фактично, забруднення територій зазнала не тільки Україна, Росія та Білорусія. Чорнобильська радіація накрила усю Європу (Німеччину у тому ж числі), створивши їй колосальні проблеми. Радіація вражає всіх однаково, не зважаючи на те, німець ти чи француз, росіянин чи поляк, швед, фін чи чех. Для неї усі рівні, тому і захист від неї для усіх народів – один, і самий дієвий захист – заборона розвитку та використання підприємств, працюючих на атомній енергії. Дієвим він буде тоді, коли уся світова спільнота буде діяти в одному напрямку, напрямку захисту самих себе.

Чорнобильську катастрофу академік Сахаров вважав «… в первую очередь доказательством ущербности общественного строя. В этом плане он рассматривал Чернобыль, как высшее «достижение социализма»…» (Чорнобиль «ДСП», ст. 174)

Чорнобильська катастрофа надихнула прогресивну частину людства на думку, чи потрібна людству екологія, яка тримає в собі величезну небезпеку, котра за певних умов в змозі вмить знищити усе живе на величезних територіях.

Автор викладеного тексту є представником однієї із команд, яка з перших днів аварії приймала участь у двобої з атомним монстром, і на своїх плечах винесла весь непосильний тягар при локалізації аварії. Слід зазначити, що аварія 4 енергоблоку ЧАЕС не обмежується моментом вибуху гримучої суміші, а має свій термін продовження. Некерований реактор викидав у атмосферу радіаційний бруд, потужністю більше, ніж 30 000 рентген/год та в об’ємі близько 12 мільйонів Кюрі за добу. Змусити реактор припинити викиди радіації – першочергове та головне завдання перших днів аварії. Теоретично, воно зрозуміле усім, а от з його практичним виконанням виявилось проблематично – як, у який спосіб виконати її, з якого боку підійти до проблеми, що для цього необхідно?

Питань багато, відповідей – жодної. Все вирішувалось, як усе в існуючій системі державного управління, «на ходу, стихійно», без усякої підготовчої роботи, без наукового обґрунтування і з надією на «авось».

Далі буде розповідь, котра за своїм змістом близька до фантастики, що не завжди адекватно сприймається у громадськості. Але усе сказане – правда, винесена, пережита простими законослухняними громадянами України.

Суботній вечір 26 квітня 1986 року. Чорнобильська АЕС працює в заданому режимі. На четвертому енергоблоці іде підготовка до проведення чергового експерименту. Керує – заступник головного інженера станції – Дятлов. Про суть експерименту згадано вище.

В ході експерименту в реакторі виникла нестандартна ситуація, яка призвела до розриву паропровідних контурів, з яких вивільнилась водяна пара, температура якої була близько 1000 градусів за Цельсієм. Вирвавшись назовні пароподібна вода вмить перетворилась в газ – Водень – Н та газ –  Кисень –  О2, а в цілому утворилась гримуча суміш, яка і вибухнула. Внаслідок вибуху був розгерметизований сам реактор (зірвана 20000 тонна кришка реактора), зруйнований дах машинного залу 4 енергоблоку, з викидом назовні ядерного палива та графіту. В подальшому реактор перейшов в неконтрольований режим роботи.

Внаслідок аварії на ЧАЕС та в районі ЧАЕС виникла складна екологічна ситуація, розміри якої були невідомі, і не могли бути оціненими з ряду причин.

Небезпека, що виникла, у вигляді пожежі локалізувалась черговими нарядами пожежної частини станції, з подальшим залученням інших підрозділів пожежників Чорнобильського району та області. Характерною особливістю дій пожежників в цей період було те, що вони були організовані без попередньої радіаційної розвідки на радіаційно небезпечному об’єкті, що привело до фатальних наслідків для усіх бійців пожежних розрахунків. Уже на вечір 26 квітня вогнеборці спец авіарейсом були доставлені в Москву, де у 6 московській клініці знайшли своє останнє пристанище. Це перші людські жертви, жертви Чорнобильської безвідповідальності, вседозволеності, породжені системою комуністичної ідеології разом з політичною доцільністю. По своєму характеру ця небезпека мала місцеве значення, ніякого впливу на навколишнє середовище, крім самого об’єкту не мала і небезпеки не викликала.

Головною небезпекою реактор, що вибухнув, ніс у вигляді радіаційного забруднення величезних територій України, Білорусії, Росії та інших країн Європи, яке вітром розповсюджувалось у всіх напрямках.

Як вже було сказано, починаючи з моменту вибуху, ядерний реактор викинув немалу частину ядерного палива в навколишнє середовище. В отвір, що утворився при вибуху, реактор видихав у повітря із свого нутра радіоактивні продукти некерованої реакції.

Обставини вимагали вирішення проблеми, що виникла, в терміновому порядку, а от який спосіб застосувати для вирішення цієї проблеми, у якому порядку – ніхто не знав. Та і не міг знати. Адже жодного документа, в якому була б передбачена подібна ситуація не існувало взагалі.

Отже, реактор, що вибухнув на ЧАЕС, визначив для Радянського Союзу ряд об’ємних проблем, котрі по своїй важливості та небезпечності вимагали термінового їх виконання, а для світової спільноти надихнув на думку «чи варто людству залучати атомну енергію для задоволення потреб в енергоносіях?»

Як вирішувались чорнобильські проблеми, починаючи з 26 квітня 1986 року, розглянемо нижче.

Але все по порядку.

Оперативний час – 24:00, 26 квітня 1986р.

М. Прип’ять. Територія ЧАЕС.

Місто Прип’ять в стані нічного сну. Чергова зміна на 4 енергоблоці продовжує роботи по плану експерименту.   Реактор виходить з-під контролю. Вмикається кнопка А3-5 (автоматичний захист). Стержні-поглиначі ланцюгової реакції пішли в активну зону. Раптово, почався неконтрольований розгін потужності реактора, який за 5 сек. вийшов у аварійний режим і досягнув критичних розмірів. Можливість подібного проектом реактора не передбачалось. За мить він вибухнув. Це сталось о 01год 23хв 43сек 26 квітня 1986 року.

Робоча зміна ввійшла в стан паніки. Вибух, а за ним пожежа, створили умови невизначеності, паралізована вся система управління. Кожен почав діяти на свій розсуд.

Система загальної тривоги не ввімкнули. Про аварію населення не сповістили. Цивільна оборона станції згідно своїх розрахунків задіяна не була. Інформація про аварію по лінії цивільної оборони за незрозумілими причинами до центральних її штабів була затримана керівництвом станції. Своєчасні міри по організації  виконання заходів та планів по лінії цивільної оборони в екстремальних умовах задіяно не було. В цьому напрямку було оголошено начальником цивільної оборони Брюхановим  командно-штабні навчання. Радіаційна розвідка, як передбачено в подібних випадках, організована не була, велась стихійно з ініціативи начальника штабу цивільної оборони станції Воробйовим С.С. та головним дозиметристом  паном Красножоном, але дані розвідки керівництвом не сприймались. Керівництвом станції не виконано розпорядження Міністерства охорони здоров’я СРСР №4-3848 від 21.09.1983 року. Яким вводилось в обов’язок директора ЧАЕС в разі досягнення рівня радіації 200 рентген/год і більше приймати рішення на евакуацію населення та організацію практичного його виконання, з послідуючою доповіддю у відповідні державні та партійні структури. Внаслідок цього, персонал станції та населення прилягаючих районів отримало радіаційне зараження.

На ранок 26 квітня 1986 року усі види зв’язку з районом аварії були відключені керівництвом КГБ. Будь-яка інформація про аварію на ЧАЕС заборонена. До керівництва країни наслідки аварії доводились в суттєво зменшених розмірах. А в окремих випадках – в сотні, чи навіть тисячі разів.

Оперативний час – 3:00, 26 квітня 1986 р.

Київський полк цивільної оборони.

Черговий по полку по системі зв’язку отримує спец сигнал на збір в терміновому порядку мобільного спец загону (загін за призначенням безпосередньо виконував необхідні заходи на ЧАЕС в разі виникнення на ній нестандартних ситуацій). О 4:00 мобзагін вибув з місця розташування у напрямку ЧАЕС.

Москва. Ранок 26 квітня 1986 року.

Першу інформацію про аварію на Чорнобильській АЕС голова ради міністрів Рижков М.І. отримав від міністра енергетики Майорець А.І. вранці 26 квітня 1986 року. Як стало відомо о 01год 23хв на четвертому енергоблоці ЧАЕС виник потужний вибух, після чого почалась пожежа. На панелі кодових сигналів зі станції висвітились цифри «1, 2, 3, 4», які визначали усі види небезпеки: ядерну, радіаційну, пожежну, вибухову, наслідки яких визначити було неможливо. Об 11 годині ранку постанова про утворення урядової комісії була підписана. Головою комісії був призначений заступник голови Ради Міністрів СРСР Борис Євдокимович Щербина. До складу комісії увійшли вчені-атомщики, реакторщики, хіміки та інші фахівці, а саме Легасов В.А., Пикалов В.К., Ахромеев С.Ф., Силаев, Воронін, Маслюков, Гусев, Ведерников, Толстих, з українського боку – Масол, Мостовий та інші. Водночас, рівно на другий день була утворена оперативна група Політбюро, на чолі з головою Ради Міністрів Рижковим М.І., які взяли на себе весь контроль за ситуацією.

Місто Прип’ять. День 26.04.1986

10:00 26.04.1986р. Прибув мобільний загін київського полку цивільної оборони, який приступив до виконання своїх обов’язків. Першочерговою задачею для мобільного загону, визначеного головою прип’ятьського міськвиконкому Волошко В.П. була:

- Ведення радіаційної розвідки на самій ЧАЕС, в м. Прип’ять та в районах, безпосередньо межуючи зі станцією.

- Визначити напрямок розповсюдження радіоактивного забруднення по своєму сліду

- Проведення дезактивації вулиць м. Прип’ять усіма наявними засобами мобзагону.

Для виконання поставлених задач, м. Прип’ять було поділено на 5 мікрорайонів та виділено 5 машин РХР, по одній у кожний район. Один екіпаж БРДМРХ на територію самої станції.

Перші розвідувальні дані показали:

Забруднення території мало вогнищевий характер.

Рівні радіаційного забруднення виявлені в розмірах від 0, 35 мілірентген на годину до 1,5 рентгена. На окремих ділянках і більше.

Напрямок розповсюдження попередньо на північний захід.

На самій станції в районі їдальні рівень сягав 2080рентген за годину.

Вогнищеве радіаційне забруднення місцевості дає можливість оцінити, що в реакторі має місце не ядерний вибух.

Місто Прип’ять. Вечір 26.ради 04.1986 р.

Урядова комісія прибула в Чорнобиль близько восьмої години вечора. Наступна інформація була: «…во время нештатного испытания турбоагрегата на четвертом блоке АЭС последовательно произошли два взрыва. Реакторное помещение разрушено, несколько сот человек получили лучевой удар. Двое погибли, радиационная обстановка сложная и пока до конца неясная. Очевидно, что без военных не обойтись. Срочно нужны вертолеты, лучше тяжелые, нужны химические войска, и поскорей… Комиссия обнаружила полностью деморализованное руководство станции и с этого часа все управление работами взяла на себя…» (Н.И. Рыжков «Десять лет великих потрясений», стр. 165)

Члени урядової комісії почали знайомство з обстановкою, її вивченням та усвідомленням, уточненням отриманих доповідей, визначенням першочергових заходів для локалізації аварії. Близько опівночі, фахівцями по напрямках були підготовлені попередні висновки та намічені пропозиції для обговорення на черговому засіданні комісії.

Особливу увагу голова комісії приділяв готовності формувань цивільної оборони до дій в екстремальних умовах та можливості їх використання. На превеликий жаль, уся система цивільної оборони була паралізована, до дій по локалізації аварії не готова повністю з повною втратою управління не тільки об’єкта, міста, району, а навіть обласного та республіканського рівня. Свою оцінку діям цивільної оборони висловив голова Ради Міністрів СРСР Рижков М.І. у своїй книзі «Десять лет великих потрясе ний». На сторінці 196 сказав: «…Столь же бездарно «прокололась» и наша прославленная гражданская оборона. Ненужным оказались все эти пресловутые занятия с примеркой противогазов и разглядыванием плохо нарисованных плакатов. Верно сказано: гладко было на бумаге…В теории наши «геошники» куда как заматерили, а в реальности выгоняли на зараженные улицы поливомоечные машины – щетками пыль скрести.»

Ні один із керівників цивільної оборони, ні ЧАЕС Брюханов В.П., ні м. Прип’ять Волошко В.П., ні Київської області Плющ І.С., ні начальник штабу ЦО України генерал М. Бондарчук не могли надати хоч будь-яку інформацію про готовність своїх формувань до дій. В такому стані знаходились і їхні штаби. Подібне підтвердилось на практиці при організації наступу на реактор 27 та 28 квітня 1986р. Темпи наступу були настільки недостатніми, що змусили урядову комісію задуматись над подальшою співпрацею з цивільною обороною.

На ранковому засіданні Урядової Комісії 27.04.1986р. були визначені та затверджені першочергові заходи, визначені сили та засоби на їх виконання.

За пропозицією академіка Легасова В.А. було визначено спосіб локалізації аварії. «Реактор з повітря, використовуючи гелікоптери засипати сипучими матеріалами з добавкою свинцю, бору, доломіту. Скинуті градієнти під дією високої температури утворять захисну плівку, яка у свою чергу зменшить викиди радіоактивного бруду в атмосферу.»

Перші спроби засипки реактора розпочались з 27 квітня 1986р. з використанням контейнерів, які розкривались,  але успіху не мали. Сипуча маса, з висоти 200 метрів, попадаючи в гарячу струю з реактора викидалась у зворотному напрямку, змішавшись з радіоактивними елементами в подальшому осідала на поверхні ґрунту, забруднюючи її та залишаючи радіоактивний слід за напрямком вітру. Виникла необхідність зміни способу бомбардування реактора. В зв’язку з цим, було запропоновано використовувати для цієї цілі вантажні парашути. Сипучі матеріали (градієнти), попередньо затарені у мішки, в подальшому укладались в куполи парашутів в кількості, що відповідала можливостям відповідного гелікоптера. Формувалась так звана «парашутна лялька». Лялька чіплялась за спец гак гелікоптера і останнім доставлялась до реактора і автоматично скидалась в нього з 200 метрової висоти з завислого положення.

Визначений спосіб був простий у виконанні, але надзвичайно складний в організації. Складність полягала в тому, що людські ресурси потрібно використовувати на місцевості з високими рівнями радіації. А це вимагає відповідного підходу.

Коли затарювання мішків градієнтами можна організувати в кар’єрах на місцевості, попередньо дезактивувавши її, то вже завантажування гелікоптерів, де рівні радіації вимірюються не мілірентгенами, а десятками рентген на годину, відповідно і перебування людей на майданчиках завантаження обмежується кількома годинами. З цією метою виникає необхідність частої зміни (один раз за 4 год) складу виконавців, що у свою чергу вимагає наявності великої кількості людських ресурсів, а коли до цього ще додати необхідність їхньої підготовки до дій, великого об’єму та терміновості, в умовах повної втрати управління в даному регіоні – задача надзвичайно складна. З іншого боку, невиконання або затримка в виконанні може призвести до величезних втрат для усього Європейського суспільства.

28 квітня 1986 року розпочався наступ на реактор з застосуванням вантажних парашутів та мішків з сипучими градієнтами. В ньому приймали участь місцеві жителі, яких можна було тільки задіяти. Місцеві органи влади зробили все можливе, щоб залучити максимально можливу кількість людей.

Було організовано три вантажні майданчики, в районі Копачів, Лельова, Чистоголовки, на яких завантажувались гелікоптери та організовано кілька кар’єрів, де заповнювались мішки. Один кар’єр в районі хлібозаводу у м. Чорнобиль та два на кордоні Копачів та Читаголовки.

В організації цих заходів активну участь приймали перший секретар Чорнобильського РК КПУ Амелькін Анатолій Микитович, перший секретар Чорнобильського райкому комсомолу Репіленко Василь Миколайович.

На жаль, в організації цих робіт рівно через один день виникли такі умови, які потягнули за собою відмову населення в завантаженні гелікоптерів. Виною цього виявились дозиметристи, що заміряли рівень радіації на майданчиках завантаження. Вони виявились надзвичайно високими і люди відмовлялись від роботи на даній місцевості.

Виникла нерозв’язна проблема, яку можна було вирішити введенням надзвичайного положення, що дозволяло використовувати людські ресурси.

Урядова комісія, оцінивши результати наступу на реактор першого дня, дійшла висновку, що з такими темпами аварія буде локалізуватись дуже довго. Що потягне за собою небажані наслідки.

Було прийнято рішення залучити до цієї цілі збройні сили. З цією метою були розподілені повноваження у наступному порядку: уся територія навколо ЧАЕС розподілена на три сектори, які підпорядковані воєнним округам:

1-тій сектор – за Білоруським ВО

2-тій сектор – за Київським ВО

3-тій сектор за Прикарпатським ВО.

Локалізацію аварії поручено сектору №2 – за який відповідає командувач КрКВО. На цивільну оборону Київської області положено повне забезпечення мішків з сипучими градієнтами на погрузочні майданчики. Завантаження гелікоптерів забезпечити військовими підрозділами округу. Якщо брати по великому рахунку, то усе зрозуміло. Є об’єкт , є засоби, є наявні сили – плануй, забезпечуй та виконуй. От тільки існуюча система державного устрою дає можливість застосування вседозволеності. В даному випадку кожен посадовець, кожен керівник думає по-своєму. Чітко усвідомивши, що кожну справу легше виконувати чужими руками, в даному випадку – простіше не використовувати наявні підрозділи, а замінити їх резервістами, яких призвати як би на навчальні збори. От тільки чому навчати? Об’єм та специфіка завдань більш відноситься до цивільної оборони, і аж ніяк не до штатних армійських задач. Більш того, якщо під цей "шумок" сформувати підрозділ (спец команду) для виконання цілеспрямованого завдання (завантаження гелікоптерів), в даному випадку – з стовідсотковою загрозою для життя, при цьому не відображати ні в якому юридично-правовому документі, то і відповідальності ніякої з них. Наслідки поглине стихія.

В такий спосіб і була сформована погруз очна команда для завантаження гелікоптерів під умовною назвою 731 окремий батальйон спеціального захисту (в/ч п.п. 50937). Умовною назвою вона була для офіційних джерел військового відомства, а для «бійців» цього батальйону, в їхній уяві, була правдивою.

Об’явлене «воєнне положення» для офіційних джерел мало умовний характер, а для бійців – справжній, нічим не прикритий, з жорсткими умовами, повною відповідальністю за виконання    поставленої задачі. Кожному бійцю вищезгаданої команди (731 ОБСЗ в/ч п.п. 50937) в «зрозумілій формі» було об’явлено « за невыпонение поставленных задач будете отвечать по Законам Военного Времени».Ці слова були виказані  начальником   з полковничими погонами на плечах 29 квітня 1986 року усьому особовому складу, що знаходився в строю у селищі Лелів, Чорнобильського району.

До подібних дій керівництво змусили обставини, що виникли на 28 квітня 1986 року в Чорнобильському регіоні.

Виходячи з цього, Урядовою комісією було прийняте рішення залучити для цієї цілі наявні війська Київського військового округу, на що були віддані відповідні розпорядження.

Для уникнення відповідальності ні одного офіційного, юридично-правового документа відносно сформованого 731 ОБСЗ (в/ч п.п. 50937) оформлено не було. В даному випадку була задіяна системна поширено-існуюча форма  під назвою «авось пронесе».

Далі вважаю за потрібне зупинитись на деяких аспектах Чорнобильської трагедії. Забігаючи наперед, хочу відмітити деякі дії окремих структур Держави в період аварії, після аварійний період при ліквідації наслідків та в повсякденному житті  сучасності. Вказані три етапи різні по термінах виконання, важливості, небезпечності при діях, об’єму виконання, важливості при участі. Найнебезпечнішим етапом вважається перший етап – етап аварії, визначений проміжком часу  з моменту аварії  1ч 23’ 43” 26.04.1986 р. по 06.05.1986 р., коли реактор суттєво зменшив викидати в повітря радіоактивний бруд. Цей період показав, що не надто активно вступав у двобій з реактором наявний людський контингент, котрий мав безпосереднє відношення до атомної станції та атомної енергетики. Ці люди розуміли що до наслідків радіоактивного опромінювання, тому при першій можливості розбіглися, кинувши своє дітище на призволящє (маю на увазі переважну більшість станционщиків). Ні одне формування цивільної оборони не спрацювало.

Насправді головний тягар першого етапу, етапу локалізації аварії, винесли на своїх плечах екіпажі гелікоптерів та бійці 731 ОБСЗ (в/ч п.п. 50937), котрі за сім діб завантажили та скинули в зруйнований реактор більше 5000 тон градієнтів у мішках, в наслідок чого утворився захисний шар, котрий призупинив викиди радіоактивного бруду в атмосферу. З цього моменту Чорнобильська катастрофа для країн Європи тимчасово перестала нести небезпеку. Настав час для загальної оцінки наслідків аварії та визначення заходів по їх ліквідації. В одно час на порядок денний некерований реактор почав виносити загрозу повторного вибуху термоядерного характеру. Висока температура з його активної зони весь попередній час викидалась в повітря, реактор «дихав». Вся система охолодження була зруйнована вибухом. З утворенням  захисного шару «дихання» реактора призупинилось, внаслідок чого почався швидкий підйом температури всередині нього. К кінцю дня 7 травня 1986 року досягла відмітки 2400° С. Розпочався процес прогорання бетонного днища реактора, котрий досягав 1.5 м на добу. Виникла небезпека підйому температури до критичної 2773°С, при якій розпочинається  термоядерна ланцюгова реакція, а в разі прогорання бетонного днища реактора, критична температура викличе термоядерний вибух в ґрунтових водах . за оцінкою академіка Легасова, вибух знищить в мить усе живе в радіусі 500 км. Одночасно може загинути 35-40 мільйонів людей.

Постало питання – як попередити загрозу та не допустити термоядерного вибуху? Вихід один – терміново знизити температуру в реакторі, та не допустити прогорання бетонної плити, що відокремлювала сам реактор від барбатора. Було прийнято рішення температуру в реакторі знизити з застосуванням рідкого азоту, закачавши його в систему охолодження, попередньо вивільнивши її та барбатор від води. Щоб збільшити товщину бетонного дня реактора планувалось закачати бетоном у вивільнений об'єм (барбатор). Як проходив цей процес, хто ці герої-смільчаки окрема тема (читай додаток). Але внаслідок проведених заходів, станом на 9 травня 1986 р. температура в реакторі була знижена, небезпека ліквідована, ядерна стихія відступила. З цього часу почався новий, третій етап Чорнобиля, етап будівництва укриття та ліквідації наслідків глобальної катастрофи.

Чорнобильська небезпека призупинена, але не ліквідована повністю. Загроза для людства існує і буде існувати ще не одне десятиріччя. Шкода, заподіяна аварією, століттями стоятиме на порядку денному у суспільстві, вивчатиметься, аналізуватиметься, знешкоджуватиметься протягом життя не одного покоління людей. В цьому зв’язку у суспільстві може виникнути питання: чи доцільно розвивати ядерну енергетику, коли вона несе з собою колосальну небезпеку.  Чорнобиль показав наглядно, що уся електроенергія, яку отримано за весь час роботи ЧАЄС усіх її блоків разом взятих не покриває збитків, нанесених аварією. Чорнобиль довів, що навіть «мирний атом» не завжди буває мирним. Вийшовши з під людського контролю переходить в некерований стан, але розполагаючи необмеженими енергетичними ресурсами в змозі нанести людству величезних збитків, «видихати» які доведеться не одно століття.

Босий Микола Федотович

19.09.2010 р.