Новости Украины
Календарь
«    Ноябрь 2017    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
 

Горячие новости стран

Интеллектуальная рассылка
SmartResponder.ru
Будущее человечества
Ваш e-mail: *
Ваше имя: *


 Дайджест новостей



Политическая жизнь в Интернете

Рассылка 'Политическая жизнь в Интернете'
Подписаться письмом




Статистика сайта



Rambler's Top100


Горячие новости Украины

Українська війна з російським самодержавством: 1879–1881 Украина
 


До 130-річчя страти Олександра ІІ народовольцями
 

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

 

ОЛЕКСАНДР ІІ (ПОРТРЕТ 1876 р.), МАЮЧИ РЕПУТАЦІЮ «ЛІБЕРАЛА», ПЕРЕСЛІДУВАВ УКРАЇНСЬКУ КУЛЬТУРУ ЖОРСТОКІШЕ, НІЖ БУДЬ-ХТО З РОСІЙСЬКИХ МОНАРХІВ ХІХ СТОЛІТТЯ

 

Лібералізація політичного життя в Російській імперії після поразки у Кримській війні 1853—1856 років сприяла пожвавленню та, головне, інституціалізації українського руху. 1859 року у Санкт-Петербурзі виникла перша Громада (власне, перше в імперії легальне громадське українське об’єднання), заснована колишніми членами Кирило-Мефодіївського братства Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем, Миколою Костомаровим та Василем Білозерським. Почав виходити перший український щомісячний журнал «Основа».

 Страта народовольцiв
Через два роки утворилася Громада у Києві (чисельність — близько 200 членів), потім — в Одесі, Чернігові, Харкові, Полтаві, Єлисаветграді та інших містах Наддніпрянщини. А ще у жовтні 1859 року у Києві відкрилася перша в Російській імперії недільна школа для дорослих. Члени Громад викладали у недільних школах, писали і видавали для них підручники українською мовою (зокрема, цим займалися Тарас Шевченко і Пантелеймон Куліш). Загалом третина недільних шкіл, відкритих у ті роки в Російській імперії, припадала на українські губернії. Вчорашні кріпаки-селяни та мешканці приміських селищ складали основний контингент учнів. Отож українське народництво з’явилося і розгорнулося тоді, коли у власне російських губерніях ще майже ніхто не думав про «ходіння у народ». А ще, на відміну від росіян, українським шляхтичам та різночинцям не треба було нікуди «ходити»: між ними та українським селянством, яке не знало тривалих століть кріпацтва, не існувало неперехідної прірви, й ім’я Шевченка та його вірші були своєрідним паролем, зрозумілим усім прошаркам суспільства (в тому числі й українофобам, котрих у ті роки, як завжди, вистачало). І ще одна відмінність: українські народники, на відміну від російських, мали у своїх лавах перших представників національної буржуазії, а на додачу ці народники не штовхали суспільство до соціалістичного тоталітаризму, до якихось фаланстерів, комун та общин.

Дуже швидко, втім, доноси освічених українофобів роблять свою справу. Вже восени 1862 року російський уряд закрив усі недільні школи, пізніше були розгромлені Полтавська та Чернігівська Громади, закрита газета «Чернігівський листок», яку видавав байкар Леонід Глібов. Влада стала звинувачувати діячів українського руху в сепаратизмі, намірі «відродити малоросійську народність» (і мала в цьому цілковиту рацію); низка членів Київської та Харківської Громад були заарештовані, частину з них вислали на північ Росії. Нарешті, 20 червня 1863 року міністр внутрішніх справ Валуєв підписав відомчий циркуляр із забороною видання українською мовою преси, шкільної та релігійної літератури. А якщо відсутня Біблія національною мовою (переклад Євангелій, до речі, був ще 1861 року підготовлений Пилипом Морачевським і визнаний імператорською Академією наук найкращим серед усіх перекладів слов’янськими мовами), то й нації наче немає, чи не так? Утім, чому «наче»? Націєтворення на європейських теренах без Святого Письма національною мовою — це радше виняток, ніж правило.

Іншими словами, офіційний Санкт-Петербург реалізує стратегію «обмежених реформ», особливо в тому, що стосується національного питання. Відтак в українському житті в межах Російської імперії на кілька років настає своєрідний політичний «антракт», впродовж якого «хлопомани» (Володимир Антонович, Тадей Рильський) і «марксиди» (Микола Зібер) займалися передусім науковими студіями й обробкою етнографічних та економічних даних по Україні. Але антракт вельми своєрідний. Оскільки той же М. Зібер, як і В. Антонович, М. Драгоманов, О. Кістяківський та інші після фактичної заборони української культурницької діяльності і обмеження розгортання земств лише Лівобережжям та Півднем України започатковують кооперативний рух. Станом на 1870 рік в українських губерніях діяло 20 споживчих кооперативів — третина від наявних тоді в Російській імперії (включно із економічно найрозвиненішими Польщею, Фінляндією, Балтією). Ось такий «антракт».

З початком 1870-х років реформи в імперії все ж дають перші результати, найголовнішим серед яких стає змужніння нового покоління, свідоме життя якого припадає вже на період після самодержавної тиранії «Ніколая Палкіна». При цьому виявляється істотна відмінність між освіченою молоддю різних частин імперії, яка шукає своє місце у новому житті. Якщо на півночі імперії, у Санкт-Петербурзі і Москві йдеться лише про соціальні питання, то «південці», незалежно від свого етнічного походження (прізвища Зібер, Рильський, Русов говорять самі за себе) пов’язують докупи три питання: політичне, національне і соціальне. Іншими словами, йдеться не просто про поліпшення життя «стражденного народу» (у своїй масі селянина), а і про національну рівноправність та політичні свободи. На півночі імперії вболівальники за долю селянства, себто народники, бояться конституції та вільних виборів: мовляв, селян обдурять, владу захоплять поміщики й буржуазія, отже, треба вчити селян грамоті, ремеслам, основам санітарії, розвивати самоврядні традиції сільської общини, себто «миру», а там усе якось облаштується. Є серед народників півночі імперії й прихильники селянського бунту, який, мовляв, розставить усе по місцях відповідно до правічної народної мудрості. Є й змовники, але їх поки що небагато.

На південному заході імперії ситуація принципово інша. Хоча б тому, що тут немає селянського «миру», а існує сільська громада з розвиненими традиціями приватновласницького землеволодіння. Є й тисячі козацьких сімей, що не знали кріпацтва, — це нащадки реєстровців. Тут за роки панування Росії відбулася серйозна деградація суспільства (в тому числі і в плані землеволодіння та сільського господарства): від розширеного товарного виробництва, від своєрідного козацького фермерства, яке працювало на ринки Західної Європи, до напівнатуральних форм обслуговування потреб поміщиків, здебільшого заїжджих, насаджених царатом на шиї покріпачених землеробів. Проте українські селяни просто-таки рвалися до землі. Після скасування кріпацтва за рахунок купівлі й оренди землі приватне селянське землеволодіння з 1861 по 1902 рік збільшилося в 6,6 разу. Не дивно, що у Східній Україні у 1860-ті роки десятина землі коштувала близько 20 руб., а на початку XX століття — майже 190 руб. Попит з боку селян був істотно вищим за пропозицію...

Зі сказаного зрозуміло, що з українськими селянами працювати слід було зовсім інакше, ніж із російськими. З другого боку, як вести пропаганду серед селян, як поширювати серед них знання, ремесла, коли російська мова для цього непридатна, а українська фактично заборонена? Отож народництво й українофільство на початку 1870-х років в українських губерніях стали практично синонімами. Хтось більше перейнятий національними, хтось — соціальними справами. Але на загал уже не сотні, а тисячі студентів, старших гімназистів, молодих випускників університетів, семінарій та училищ стають на шлях просвітницьких, культурницьких та економічно-організаційних заходів. Пишуться і перекладаються українською книги та брошури, створюються медичні й навчальні заклади, триває розвиток кооперації. А те, що не дозволене у самодержавній Росії, робиться у більш ліберальній (хоч і вельми провінційній за європейськими мірками) монархії Габсбургів. 1873 року за фінансової допомоги аристократки Лизавети Скоропадської-Милорадович та «цукрового барона» Василя Симиренка громадівці започаткували у Львові Літературне товариство ім. Тараса Шевченка, яке через кілька десятиліть (уже під назвою «Наукове товариство імені Шевченка», НТШ) стало неофіційною українською академією наук, яка об’єднувала інтелектуалів по обидва боки кордону.

А ще до тієї доби належать перші робітничі, нелегальні, ясна річ, організації: «Південноросійський союз робітників» (Одеса) та «Південноросійський робітничий союз» (Київ). Наче загальноімперські чи якісь «космополітичні» структури, але... Софія Богомолець (із «тих самих» Богомольців), одна з організаторок «Південноросійського робітничого союзу», арештована і знищена тюрмами та засланнями, тільки й лишила у спадщину сім’ї, що обшитий тюремною мішковиною із вишитим на ній волошками «Кобзар». Та послухаймо з цього приводу авторитетну думку академіка Івана Дзюби: «Всупереч уявленням про запізнілий і вторинний щодо Росії характер робітничого руху в Україні, згадаймо факти: першими в Російській імперії організаціями робітництва були «Южно-российский союз рабочих», створений в Одесі 1875 р. Є. Заславським і Ф. Кравченком, та «Южнорусский рабочий союз» (1880 р.) у Києві... Причому в Україні було більше, ніж у Росії, різноманітних відтінків у робітничому русі; поширеними були ідеї анархізму, синдикалізму, етичного соціалізму, утопічного соціалізму, «кооперативного суспільства» тощо. Певно, це було принаймні почасти зумовлене національною ментальністю і традиційною схильністю до плюралізму в громадському житті, меншою готовністю до фанатизму і догматизму».

А що тоді діялося в масштабах усієї імперії, у першій половині і середині 1870-х? Явище, не зовсім точно назване «ходінням у народ». Тисячі юнаків і юнок — дворян та різночинців — без будь-якого керівного центру, якщо не вважати таким гуртки у Петербурзі, Москві, Одесі й Києві, — вирішили підняти народ з колін, просвітити його. У відповідь імперія поводиться абсолютно по-дикунському: арештовані понад 4000 осіб. Десятки тисяч(!) молодих людей тривалий час перебувають під гласним і негласним наглядом поліції. Роками без пред’явлення звинувачення молоді люди гниють і помирають від сухот у в’язницях. Лише у 1878—1879 роках частину заарештованих виводять на два процеси: процес 50-ти (у Москві) і процес 193-х (у Петербурзі). За цей час 97 ув’язнених померло чи збожеволіло. Не забувайте, йдеться майже виключно про юнаків і дівчат 18—28 років! Під час процесу 193-х помирає ще троє ув’язнених. Суд виносить вердикт: 28 осіб одержують каторгу (за пропаганду мирних, ненасильницьких дій, за просвітницьку діяльність), і аж 90 — виправдані. Розлючений тим, що під тиском громадської думки судді змушені були обмежити свої репресивні наміри, імператор Олександр Другий своїм указом (адже він самодержець, якому не писані закони!) відправляє 80 народників з числа виправданих на заслання. Це робить той самий імператор, якого навіть сучасна російська опозиціонерка Валерія Новодворська вважає «лібералом» та «реформатором». Але якщо таке поводження з людьми — «лібералізм», то що ж тоді в Росії має вважатися державним тероризмом?

А решту (тисячі люду!), потримавши кілька місяців чи років без суду у в’язниці, милостиво «відпускають» під нагляд поліції. А що таке цей нагляд? Передусім — знущання з людської честі та гідності, а ще — обмеження у праві на роботу.

Тож не міфічне «розчарування у народі» підштовхнуло частину молоді до радикальних способів боротьби з владою, а сама влада.

Складовою цих репресій стають гоніння на все українське. 18 травня 1876 року Олександр Другий підписав Емський указ, який забороняв театральні вистави, публічні промови та шкільне навчання українською мовою і навіть друкування українських текстів до музичних нот. Заборонялося також ввезення українських книг з-за кордону, вони вилучалися зі шкільних бібліотек. Була закрита Київська філія Російського географічного товариства (основу якої складали українофіли), припинено видання газети «Киевский телеграфъ». Унаслідок урядових репресій число членів найбільшої Громади — Київської, — зменшилося до 55-ти осіб. Розгортаються урядові репресії й проти кооперативного руху, який внаслідок цього занепадає аж до кінця ХІХ століття. За цієї ситуації частина знаних діячів українського руху виїхала за кордон, інші стали знову обмежуватися науково-культурницькою роботою. А от українська освічена молодь почала шукати інші шляхи боротьби.

1876 року ті, хто уникнув арештів, створили загальноросійську нелегальну народницьку організацію «Земля і воля» з філіями у великих містах України. Цілі організації були начебто ті самі — пропаганда серед селян передових ідей, освіта робітництва, боротьба за соціальні права — але радикальні настрої серед молоді наростали, особливо на українських теренах, де, після Емського указу будь-яка спроба говорити з народом його мовою одразу кваліфікувалася як антидержавний бунт. У цій ситуації можна було або змиритися і зайнятися чимось дуже-дуже лояльним, або емігрувати — або за кордон, або піти у «внутрішню еміграцію» до кращих часів, або самим перейти на бік влади, або ж перетворитися з еволюціоністів-демократів на радикальних «руйнівників підвалин». Значна частина тодішньої освіченої української молоді пішла саме цим шляхом, ставши основою створеної 1879 року організації «Народна воля».

Але і до цього саме українці взялися за зброю — спершу для оборони, потім для нападу на владні структури. Брати Дебагорії-Мокрієвичі, Бохановський, Стефанович, Кулябко-Корецький, Кравчинський, Ковалевська, Подолинський, Рашевський, Малинка, Ковальський, Засулич, Фроленко, Корба, Макаревич. «Чигиринська змова» 1877 року, коли у підготовку збройного повстання були залучені тисячі селян. Потужні підпільні гуртки у Києві, Харкові, Єлисаветграді, Чернігові, Полтаві, Херсоні, Миколаєві, Ніжині, Одесі, Кам’янці-Подільському та інших містах.

 Дмитро Лизогуб
Спадкоємець величезних статків Дмитро Лизогуб — головний фінансист терористів (чи, як пізніше вони стали звати себе, партизан), Валер’ян Осинський — ідеолог. На державний терор народники відповідають терором проти можновладців, задіяних у злочинах проти молоді. Замах у Києві на заступника прокурора. Там же — вбивство жандармського офіцера барона Гейкінга. В обох випадках організатором виступав Валер’ян Осинський. Спроби збройно відбити ув’язненого поблизу Харкова народника Войнаральського і засудженого в Одесі Ковальського. Паралельно — знищення шпиків, яких Третє відділення (таємна поліція імперії) засилає до підпільних організацій. 1879 рік. У Харкові підпільниками забитий губернатор князь Кропоткін. Того ж року у Києві відбувається справжній бій між підпільниками з одного боку, і, з другго боку, жандармами і викликаною на підмогу ротою Старо-Оскольського полку. Усе це — ще до офіційного створення «Народної волі».

Від самого початку «Народна воля» вирішує бити в головну точку: якщо Росія — самодержавна монархія, то треба знищити самодержця як людину, котра зрадила власні ж ліберальні реформи і розгорнула терор проти абсолютно мирних пропагандистів-народників, на цей час спричинивши смерть сотень молодих людей (на шибеницю у ці роки могли відправити — і відправляли! — за одну-єдину знайдену в тебе антиурядову прокламацію). Аби змусити його капітулювати, партія публікує вимоги до Олександра Другого у зверненні «Від Виконавчого комітету»: «Наше завдання — визволити народ, зробити його верховним розпорядником власної долі». Імператору було запропоновано відмовитися від влади і передати її «Всенародним Установчим Зборам, обраним вільно за допомогою всезагальної подачі голосів».

Ось тут ми виразно бачимо головний «український сюжет» у діяльності народовольців, власне, український зміст цієї діяльності. На відміну від класичних російських народників, які завжди панічно боялися політичних свобод і хотіли благ тільки «гнобленим класам», що вони будуть ощасливлені революційною владою (тобто вже тоді вони виступали провісниками тоталітарного соціалізму), революціонери-українці, виховані на творах Шевченка, Костомарова, Антоновича, виходили з української та європейської політичної традиції пріоритету політичних свобод. Так, вони були соціалістами, але одночасно — і прихильниками парламентаризму, свободи слова і друку, свободи віросповідання, нарешті — свободи національного самовизначення.

На останньому моменті варто зупинитися окремо. У третьому числі підпільного журналу «Народна воля» серед семи програмних пунктів партії бачимо тезу про «широке обласне самоврядування». Йшлося про історичні області тодішньої Російської держави, тобто про її федералізацію. Фактичний лідер «Народної волі» Андрій Желябов (був студентським активістом, потім працював разом з тестем Семеном Яхненком, батьком першої дружини, у громадівському русі, розчарувався у дієвості лібералізму за умов самодержавства і, як багато хто, взявся за зброю) називав своїх колег по Виконавчому комітету «переконаними автономістами» і вів мову про «розпад імперії на автономні частини». Желябов хотів реалізувати цю ідею через удар по центру імперської бюрократії, через скинення абсолютизму й Установчі збори, а українофіли-громадівці — через тривалу, копітку, еволюційну працю на ниві просвіти та благодійності — ось і вся різниця. До проголошення ідеї державної самостійності України спершу Юліаном Бачинським та Іваном Франком, а потім — Миколою Міхновським, були ще роки й роки...

Ідеологія народовольців стрімко розвивалася: 1880 року партійна програма у галузі державного будівництва конкретизована: на уламках імперії створюється «Загальноруський союз», поділений на самостійні у внутрішніх справах області. А народи, які були насильницькі приєднані до Російського царства (згадаймо: не так давно закінчилися бої у Чечні, а перед тим придушене польське повстання), одержують право відокремитися чи залишитися в Загальноруському союзі. Далі більшовики використовуватимуть гасло права націй на відокремлення тільки для обдурювання національних рухів «тюрми народів». Інші ж загальноросійські партії не будуть погоджуватися навіть із теоретичною постановкою питання про таке право.

Але імператор відкидає вимоги народовольців. І вони починають справжнє полювання на нього. Андрій Желябов обирає місце, де має бути висаджено у повітря царський поїзд, під Олександрівськом (нині Запоріжжя), поблизу Хортиці. Символіка? Переконаний, що так. Адже партійне псевдо Желябова — Тарас (як можна більш яскраво й символічно підкреслити свою українськість, не знаю). Невдача? Ще замах. І ще один. І ще один.

Нарешті 1 березня 1881 року замах, спланований Андрієм Желябовим, здійснений за допомогою бомб, виготовлених Миколою Кибальчичем, і керований Софією Петровською, правнучкою гетьмана Кирила Розумовського, виявився вдалим. Був страчений російський імператор, який зрадив власні ліберальні настанови, дав старт розгулу «чорної сотні» і знищив у в’язницях сотні кращих представників молоді.

 

Проте це був максимум того, що змогла добитися «Народна воля». Змусити капітулювати самодержавство їй не вдалося. Та й, мабуть, за тодішніх історичних обставин це було неможливо. Хоча... Відомо, що Олександр ІІІ, здобувши владу, якийсь час коливався, а чи не дати державі Конституцію, чи не зібрати Земський собор, чи не припинити репресії — може, це не зруйнує, а зміцнить Росію?

 

 Але «чорна сотня» перемогла, а відтак почався новий тур нагінок і на все прогресивне, і на все українське (зокрема, Емський указ був доповнений заборонами щодо театру, так що опера Миколи Аркаса «Катерина» була заборонена у Миколаєві, рідному місті автора, і дозволена у Москві; і це зрозуміло, бо в Москві вона була явищем лише культурним, а в Миколаєві чи Києві стала б спонукою до національного самовизначення сотень, якщо не тисяч молодих людей з різних суспільних станів).

Сьогодні ми звикли майже автоматично засуджувати терор у всіх його проявах. Мабуть, це вірно. Адже ХХІ століття має у своєму арсеналі не тільки суто силові, збройні, а й більш ефективні засоби розв’язання політичних проблем. У ряду сучасних політичних методів терор, тобто насильницькі дії проти неозброєних, цивільних, неагресивних людей є чимось дикунським. Та чи завжди слово «терор» значило те саме, що і зараз? Ба більше: чи про терор ідеться? Чи можна збройні дії проти представників деспотичного чи тоталітарного режиму оцінювати під оглядом дня сьогоднішнього, наче йдеться про парламентаріїв чи міністрів демократичного уряду? Зрештою, чи мали право люди взяти зброю до рук, чинячи опір тим, хто нищив їх тільки за те, що вони хотіли жити більш вільним життям, а ще — дати своєму народові елементарні основи цивілізації? Очевидно, все ж злочини з боку влади не можуть залишатися безкарними. І якщо мирно, гуманно налаштована освічена молодь береться за зброю, це щось-таки значить.

Наскільки вони усвідомлювали себе українцями? Скажімо, Софія Перовська. Народжена у Петербурзі. Майже не бувала на власне українських землях. Але поліційні орієнтировки свідчать: говорила «з виразним малоруським акцентом». Не з петербурзького ж вищого світу, в якому вона — графиня! — зростала, взявся цей акцент... Шляхтич Валер’ян Осинський. Цей, попри елементарні правила конспірації, як свідчить поліція, «демонстративно розмовляє по-малоруськи». А одесит Григорій Гольденберг за етнічним походженням — зовсім не українець. Та може за потреби видавати себе за малоросіянина, і, як свідчить поліцейська орієнтировка, «особливо любить співати малоруські пісні»...

Принагідно зауважу, що прізвища на «-ов» серед лідерів «Народної волі» зовсім не означають, що це були етнічні росіяни. Приклад: Семен Баранников та Олександр Михайлов, котрі були родом із Путивля; дивитися треба на політично-культурні настанови діячів, а не на їхні прізвища чи на форму носів. А в цьому сенсі народовольці засвідчували, що їхня українськість — це щось куди більш значуще, ніж етнічне походження. Власне, так і має бути при формуванні будь-якої «нормальної» європейської нації.


Ключевые теги: Українська, війна, російським, самодержавством, 1879–1881

Источник: http://www.rtkorr.com/news/2011/06/27/247358.new

 
Поделиться В Моем Мире
 
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Другие новости по теме:

{related-news}

Добавление комментария



Чаще всего читают:

Опрос на сайте
Станет-ли Украина членом Таможенного Союза

Нет, никогда
Будет много разговоров, и только
Да, но не скоро
Да. если выберут Януковича
Станет и очень скоро

Облако тегов
Архив новостей
Октябрь 2013 (2)
Июль 2013 (1)
Июнь 2013 (4)
Май 2013 (4)
Апрель 2013 (4)
Сентябрь 2012 (5)

 

Все новости | Новости Азербайджана | Новости Армении | Новости Беларуси | Новости Грузии | Новости Казахстана | Новости Киргизии | Новости Молдовы | Новости Латвии | Новости Литвы | Новости России | Новости Таджикистана | Новости Туркмении | Новости Украины | Новости Узбекистана | Новости Эстонии | Новости Абхазии | Новости Ю.Осетии | Актуальные новости | О проекте | Реклама | Ваше мнение? | Контакты | Колонка редактора | Наиболее читаемое | Карта сайта

Copyright © 2010: При цитировании материалов
активная гиперссылка на WWW.DELA.SU обязательна.
ДЕЛА.SU: мир русского языка
в ближнем и дальнем зарубежье